0 Елементи - 0.00 грн.
- Немає товарів у кошику.
Мія Марченко — українська письменниця та перекладачка, що створює магічні світи у своїх дитячих книжках. В нашому інтерв’ю вона розповіла про свій творчий шлях, натхнення та тонкощі літератури для дітей.
Про шлях у літературі:
Що стало вашим першим кроком до письменства? Чому ви обрали саме дитячі книги?
Першим кроком, як не дивно, стало бажання перетворювати вже наявні сюжети. Не раз бувало так, що я десь років у 12 дочитувала книжку і мені рішуче не подобалося закінчення, тому я брала свій власний зошит, добре заструганий олівець і переписувала історію так, як мені подобалось. Найбільшим таким фанфіком в мене стала чернетка роману про обдарованого хлопчика з майбутнього, який на машині часу прилітає у Париж 17 століття, щоб урятувати Жоффрея де Пейрака, героя роману “Анжеліка” (на той час дуже популярного), від страти і переносить його у майбутнє, щоб він там розкрив свої таланти.
Що ж стосується того, чому обрала саме дитячі книги, гадаю, тому, що сама і досі внутрішньо почуваюся дитиною. Мій внутрішній вік десь від 12 до 15 років, мені легко спілкуватися з підлітками цього віку, я завжди знаю, про що з ними підтримати розмову, знаходжу спільну мову і з поттероманами і з тими, хто любить манґу.
Чи були у вас сумніви щодо вибору цього шляху? Як ви їх подолали?
Так, сумнівів було багато. Найперше мені заважав перфекціонізм, а ще трохи фахова освіта. )) Адже я за фахом літературознавиця, тож коли захистила дисертацію і вирішила залишити науку і зайнятись перекладацтвом і письменництвом, виявила, що я дуже добре знаю, як “препарувати” романи, а от про те, як зробити так, щоби мій власний твір ожив і зарухався, знаю трохи менше. Через дуже високу планку якості тексту, яку я собі ставила, в мене було дуже мало свободи у власних творах. І ще мене переслідував страх чистого аркуша. Так, він справді існує і це таке собі задоволення.
Сумніви були і чисто психологічного характеру: чи зможу я писати на рівні, який би мене саму влаштовував, чи можу дозволити собі присвятити життя творчості, коли, наприклад, мамі моїй це не вдалось, попри те, що вона дуже цього хотіла.
Сумніви долала тривалою психотерапією, самим процесом письма і ще дуже мені допомогла книжка “Шлях митця” Джулії Кемерон, там багато описано чисто психологічних письменницьких затиків і як їх вирішити.
Про натхнення:
Що вас найбільше надихає у створенні історій?
Світ, який я хочу створити або якась деталь: серце укрите кригою, кров на снігу, цвіт дерев, що сусідує зі смертю. Інколи це відчуття, а інколи ніби кадр з якогось фільму, якого ще не існує, але я хочу його подивитись у своїй голові. Мені часто кажуть, що моє письмо дуже кінематографічне, то це тому, що я часто історію так і бачу в голові, як фільм.
Чи є у вас улюблені книги чи автори, які вплинули на ваш стиль?
Коли вийшов мій перший роман “Місто тіней”, мене почали називати українською Корнелією Функе. Це мене дуже здивувало, адже я до того узагалі не була знайома з творами цієї письменниці. Тому побігла читати і мусила погодитись, щось у цьому є, якщо взагалі якісь порівняння тут доречні. Що ж до авторів – був час коли я захоплювалась “Таємним садом” Френсіс Бернет і одночасно детективами “П’ять юних сищиків та вірний пес” Енід Блайтон. Далі був К.С. Льюїс і Дж.Р. Толкін, ну а зараз, певно найбільше впливають Ніл Гейман і Террі Прачетт.
Чи є серед ваших персонажів такі, що відображають вас або ваших близьких?
Так, звісно. Майка Паливода багато в чому така, якою була я дев’ять років, хіба що її життя щасливіше. Її брат Захар у дечому списаний з мого старшого брата, але він набагато добріший. Сни Марти, у “Місті Тіней” це багато в чому ті мої сни про маму, які снилися мені після її смерті.
Про творчий процес:
Як виглядає ваш типовий день, коли ви працюєте над новою книгою?
Прокидаюся. В ідеалі після десятої, бо я страшенна сова. П’ю каву, снідаю і збираюсь до кав’ярні. До останнього часу мала одну улюблену, де мені добре писалося, а персонал знав, що мене не треба турбувати. У мене навіть був там мій переможний стілець. Саме там я написала велику частину “Битви дерев” і всіх “Дітей вогненного часу”. Але, на жаль, цю кав’ярню зараз зачинили. Тому я в пошуках іншого затишного місця. Отже, до кав’ярні я вибираюсь десь до першої або другої дня і проводжу там від трьох до чотирьох годин за писанням. Потім вертаюсь додому, обідаю і сідаю перекладати.
Чи є у вас певні ритуали або звички, які допомагають вам писати?
От у кав’ярні, про яку я розповідала вище, мені допомагав переможний стілець, я знала, якщо я на ньому сиджу, все вдасться. ))) Це забобони, звісно, але мене вони підтримують. Крім того, пишу в закритих навушниках і слухаю лаундж чи етно, це допомагає зосередитись.
Що для вас важливіше: сюжет, персонажі чи ілюстрації?
Оце для мене вкрай дивне питання. Для мене найважливіше написати вдалий твір, який захопить читача, а написати його вдало не маючи гідного сюжету чи добре пропрацьованих персонажів, неможливо. Щодо ілюстрації, то це не моя сфера відповідальності. Звісно, я люблю, щоб вони були якісні та красиві.
Особисте:
Як змінилось ваше бачення дитячої літератури з часом?
Якщо чесно, не змінилось. Бо я найперше пишу книжки, які мені самій, моїй внутрішній дитині було б цікаво прочитати. Цей принцип не змінився. І я й досі вважаю, що література для дітей не має уникати складних тем, адже діти, на відміну від дорослих, набагато менше жахаються тем пов’язаних зі смертю чи втратою. В них, якщо вони нічого з цього ще не пережили, працює радше дослідницький інтерес, вони хочуть дізнатися, що воно. А от дорослі переживають гостріше і більше, бо вже знають на практиці, що таке біль втрати.
Що б ви порадили тим, хто тільки мріє написати свою першу книгу для дітей?
Пишіть чесно, пишіть відверто, діти не люблять, коли їм брешуть і завжди це відчувають. Не повчайте, не намагайтесь щось прищепити, або нав’язати, хай ваш сюжет радше розважає, описує життя, як воно є, або ж знайомить із чимось новим, без напучування.
Мія Марченко продовжує творити світи, сповнені чарів і тепла, надихаючи маленьких читачів та дорослих, які ще не забули, як це — бути дитиною. Її книги — це не лише історії, а справжні портали у світ фантазії, де кожен може знайти щось своє.